«З приводу жертв, то я просто так не жертвую...» Пам’яті добровольця Ореста Квача

Орест родом із Заліщиків, що на Тернопільщині. Страйкболіст, футбольний фанат, вправний боєць, захисник історичної спадщини Києва, поціновувач історії, природжений лідер.

Вийшов неушкодженим з-під куль на Інститутській, доброволець 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», загинув 27 липня 2014 р. у боях за місто Лутугине.

«Поразка в бійці – добре. Вона дає бажання помсти і відсіює модників. Бійка - це завжди добре» (Орест Квач, 2013).

«Вроджена майстерність рукопашника і перемоги на змаганнях. Дуже хоробрий боєць. На межі адреналінщика. Неодноразово сам один забивав переважаючі сили супротивника» – характеристика товаришів. Зокрема, Василь Волоцюга згадує: “На турнірі “ІДУ НА ВИ” Орест майстерно провів 3 бої, 2-ий закінчив ударом рукою з розвороту, супротивник провалився у нокаут, як циган Бред Піт у фільмі «СНЕЧ». Це найвидовищніший нокаут, який я бачив… Нарваний і різкий, завжди усміхнений і позитивний. Я ніколи не чув, щоби він жалівся чи скаржився».

 З початком масових протестів на Майдані Орест ретельно спостерігав за подіями, розумів усі ризики, а також те, що ситуацію намагаються контролювати різні сили. Проте, коли почалися вуличні бої, разом з побратимами відразу включився в боротьбу. Там отримав першу контузію, та щасливо уник кулі, яка пролетіла фактично у нього над вухом. Під час бою на Інститутській взяв на себе командування групою.

«Балотувався кандидатом у Небесну Сотню, але не обрали мене!» – жартував Орест.

 Валерій Чоботар, заступник комбата 5 ОБ ДУК ПС, тренер Ореста:

«На початку весни 2014-го Орест надзвичайно конспірувався. Ми намагалися не спілкуватися про ці речі по телефону, і це трошечки було дивно. Я звик його бачити активним, дуже прямим, а тут таке було відчуття, що він остерігається. Не боїться, а саме остерігається. І зараз, коли Ореста і багатьох інших хлопців уже немає, я починаю розуміти: він відчував, що відбувається насправді».

Дійсно, Орест змінився після подій на Майдані. Став менш говірким, дуже задумливим і дещо відстороненим.

На вишколи поїхав одразу після Революції Гідності. Ще до того, як почалася окупація Донбасу. Розумів, що буде справжня війна. Коли почалося – він подався в «Айдар», адже це був один з перших добровольчих батальйонів, який реально воював на передовій.

 Спілкувалися по телефону, коли він був там. Розповідав дуже мало. Навколо був повний хаос, безладне командування і безліч загиблих.

У перерві між ротаціями був нехарактерно мовчазним. Постійно пропадав у пошуках спорядження. Найбільше прагнув спілкування з побратимами. Коли поїхав додому і почув, що громада для нього збирала гроші на бронежилет, розсердився. Хотів своїми силами вирішити ці питання.

 Коли Орест їхав на фронт удруге, у нього було єдине бажання – забрати з підрозділу хлопців, яких знав, щоб з ними нічого не трапилося. Міркував, що робити далі, до кого приєднатися, аби не було марних втрат. Але потрапив у команду досвідчених бійців, деякі з них вже мали за плечима не один збройний конфлікт. Тож вирішив лишитися. Навіть розповів по телефону одну історію про те, як до них приходили місцеві жителі і питали, скільки коштує його амуніція. Дивувалися, що так дорого. А хтось взагалі сказав, що зарплата це покриє, на що Орест відповів, що не отримує грошей, бо прийшов добровольцем. Це викликало шок і запитання: «Так а навіщо ж тоді ти тут?» -  «Бо девіз мого життя – Україна або смерть! Але вам, рабам, цього не зрозуміти». Звучить ніби нереально пафосно, хоча Орест так думав і так жив.

Ще в далекому 2009 році він міркував: «Воля або смерть». Щоб слідувати цим словам, треба багато чим жертвувати і не зупинятися, не здаватись. Бувають моменти слабкості, і з цим потрібно боротися.

Багато хто у складних ситуаціях збивається з основної мети і починає думати тільки про забезпеченість і різні матеріальні цінності… А на рахунок жертв, то я просто так не жертвую».

 Коли він у складі своєї групи потрапив у засідку між Георгіївкою та Лутугиним, Андрій Юркевич (теж айдарівець, Орест познайомився з ним ще під час подій на Майдані, той на Інститутській витягував поранених людей з-під обстрілів) написав:

«Ми разом готувались до цієї війни. Їздили по вишколах, спілкувалися з найрізноманітнішими спеціалістами з військової справи. Ми разом приїхали в цей батальйон, щоправда, по-різному побачили своє місце в ньому, тому працювали в різних підрозділах. Ми були абсолютно різними людьми: він – гіперактивний та багатослівний, повний якоїсь невичерпної енергії, я – дещо відсторонений і завжди на своїй хвилі, але це ніколи не заважало нам добре ставитись один до одного і не конфліктувати. Орест не любив фотографуватись і негативно ставився до публічності, на відміну від мене. Але при одній з наших останніх зустрічей під Олександрівкою запропонував разом сфотографуватися. Просто так. На пам’ять. Ще через кілька днів він мене підвозив до блок-посту в Георгіївці. Ще через два дні, коли ми формували колони для наступу на Лутугине, я бачив його здалека. Хотів крикнути, щоб привітатися, але через мить вирішив не відволікати – і без того суєта була грандіозною. Він так і залишиться в моїх спогадах – пробігаючим у складі своєї розвідувально-саперної групи по запиленій дорозі. Групи, яка загинула практично в повному складі за якихось кількадесят секунд».

Андрій загинув через сорок днів після Ореста.

Такі, як вони, – це особлива порода людей. Знають, на що йдуть, і їх вибір цілком свідомий. Вони завжди стоятимуть в авангарді совісті нації, в авангарді війська – земного чи вже небесного.

Тетяна Швидченко

Заліщицька районна газета «КОЛОС»

вул. І.Франка, 6,
48601, м.Заліщики,
Тернопільська обл., Україна



«КОЛОС»
Заліщицька районна газета
Видається українською мовою щоп'ятниці

"КОЛОС" ЧЕКАЄ ЧИТАЧІВ І ПРИХИЛЬНИКІВ!



ВІДДІЛИ РЕДАКЦІЇ:

Оксана ДЯКІВ, директор (редактор) ТОВ «Редакція газети «Колос»________2-12-43

Ольга МЕЛЬНИК, заступник редактора - відповідальний секретар ________ 2-18-69

Марія Шкрабик - бухгалтер________________________________________ 2-18-69

Юрій БАЙГУШ – комп’ютерна верстка та дизайн_______________________2-12-43

Марія РЕХТЕЦЬКА – комп’ютерний набір ___________________________2-18-69

Газета друкується в ТОВ «Буковинський видавничий дім»

(м.Чернівці, вул. Василя Лесина, 31, тел.: 0372 54-45-46, 54-45-62).

Послуги реклами, оголошень, вітань, за передплату газети і т.д. можна оплатити, відправивши кошти на розрахунковий рахунок UA333808050000000026004198767 у РайффайзенБанку "Аваль", м.Київ, код 02475256, МФО 380805, ТОВ "Редакція газети "Колос". Телефони для довідок: (03554) 2-12-43, 2-18-69.

Ел. пошта: kolosgazeta2015@gmail.com

До вашої уваги - онлайн архів газети "Колос": http://zal.te.ua

Адреса: Редакція газети "Колос", вул. І.Франка, 6, м.Заліщики, 48601. Реєстраційне свідоцтво ТР №679-279 ПР від 01.08.2018 р. Передплатний індекс: 61356

КНИГА З ІСТОРІЇ МІСТА ЗАЛІЩИКИ: ДОСЛІДЖУЄМО ПЕРШОВИТОКИ

Кожному історичному процесу властиві витоки, з яких розпочинається зростання, розвиток та розквіт. Літопис населеного пункту також має відправну точку – період, з якого стартувало його життя для подальшого розвою. Але історія населених пунктів часто поглинається мороком забуття. Час і періоди катаклізмів безжально знищують не тільки вигляд міста чи села, але й архіви, у яких відображаються різні сфери життя їх мешканців.

Складна історія українських земель наклала свій відбиток на розвиток населених пунктів. Місто Заліщики – перлина південного Поділля - має власну захоплюючу і водночас трагічну історію. Її дослідження - це складний і тривалий процес, який потребує багато ресурсів та значних зусиль науковців. Адже пошук архівів, які можуть пролити світло на давні періоди заснування та розбудови, зокрема міста Заліщики, дійсно непростий! Важливі документи розміщені в історичних інституціях Польщі, Австрії, інших країн Європи та світу. Багато документів написані польською, німецькою, латинською, французькою, російською мовами, а тому процес дослідження потребує перекладу.

Що таке місто? Під час його розбудови зводяться будівлі різного призначення, формується міський ландшафт, зв’язки з іншими містами та селами, розвивається промисловий потенціал, культурне та духовне життя. І все це потребує значних коштів, залучення великих людських ресурсів.

Витоки міста Заліщики сягають другої половини ХVIII століття. Як все відбувалося? Що нового було в цьому процесі? Хто і як фінансував усі роботи по розбудові міста? Які наслідки цього першого - вкрай необхідного - етапу для становлення міста Заліщики? Це – далеко неповний перелік питань, які важливі для розуміння діяльності міста і його подальшого розвитку.

Переді мною - книга науковців-краєзнавців Михайла Сопилюка та Миколи Бачинського «Становлення міста Заліщики в середині ХVIII століття» (за матеріалами Головного Архіву Актів Давніх у Варшаві) видавництва «Терно-граф» 2020 року. У виданні читач може знайти відповіді на ці та інші значущі запитання.

Крім нової книги, знаний краєзнавець, дослідник історії Михайло Сопилюк – автор і співавтор таких видань, як «Нарис історії розвитку навчального закладу «Від садівничої школи – до агроколеджу», «На переломі століть», «Церква Покрови Пресвятої Богородиці в Заліщиках», двотомника «Заліщики: роки, події, люди», книг «Степан Слободян – провідник ОУН Карпатського краю» та «Дорогою правди». Тобто Михайло Васильович має значний дослідницький досвід, який посприяв йому в роботі над новою монографією.

Перша важлива ознака видання «Становлення міста Заліщики в середині ХVIII століття» - науковість. Автори детально та ґрунтовно опрацювали унікальний архів «Книги обліку коштів, використаних з казни Його Королівської Милості (короля Польщі) за період будівництва міста Заліщики, закладення королівської фабрики сукна та зведення різних об’єктів міста в 1750-1769 роках», який зберігається в Головному Архіві Давніх Актів у Варшаві. Документ опрацьовували й інші українські науковці, але їхні роботи мали узагальнений характер і характеризували різні процеси західноукраїнського регіону в другій половині ХVIII століття.

Михайло Сопилюк та Микола Бачинський у своїй книзі зосередили увагу винятково на історії розбудови міста Заліщики та його околиць. Локалізація та конкретизація заснування і розвитку нашого міста на основі архівних джерел  – це справді унікальний підхід для усвідомлення історичних процесів подальшого життя Заліщиків.

Але, крім документів з Головного Архіву Давніх Актів у Варшаві, автори для введення життя м. Заліщики у контекст історичних подій, які відбувалися в останні десятиліття існування Речі Посполитої, опрацювали понад сім десятків різноманітних історичних джерел та літератури. Серед них – й інші архівні документи польською, російською мовами, правові документи, дослідження істориків, краєзнавців, науковців: Й.Шварца, Ю.Малєєва, В.Олійника, Р.Кайндля, П.Сіреджука, І.Боднара, М.Стрішенця, О.Козакової та інших.

Таке поєднання, запропоноване авторами, дозволяє як зрозуміти багато процесів, які відбувалися під час будівництва міста Заліщики у другій половині XVIII століття, так і встановити їх значення для розвитку регіону.

Автори на основі ретельного і детального аналізу фінансових документів формують загальну та мозаїчну картину життя міста Заліщики. У виданні можна виділити декілька напрямів, які розглядають Михайло Сопилюк та Микола Бачинський. Перший напрямок описує облаштування побуту переселенців (будівництво міських будинків, водогону, шляхів сполучення), другий - формування та розвиток економічного потенціалу міста (вирощування виноградників, будівництво млинів, винарні, воскобійні, цегельні, табахарні, броварні, гуральні, суконної фабрики, фільваркове господарство, розвиток ремесел), третій напрямок – організація управління містом та військово-політичні процеси, пов’язані з його життям.

Досліджуючи цей напрям, автори зосереджують особливу увагу (і це знаково) на реконструкції ратуші як центру життя міста – його своєрідного серця.

В окремому розділі Михайло Сопилюк та Микола Бачинський описують функціонування магдебурзького права у м.Заліщики. Враховуючи те, що кордон між Османською імперією та Річчю Посполитою проходив Дністром, Заліщики стали важливим містом для створення прикордонних команд та проведення дипломатичних місій. Це підвищувало статус Заліщиків.

Цікавими є факти перебування в місті визначних діячів того часу, наприклад, англійського посла сера Джеймса Портера з сім’єю, науковця-географа, астронома, фізика, єзуїтського священника Руджера Йосипа Бошковича, посла Речі Посполитої в Отоманській Порті Томаша Александровича та інших, чим ці люди займалися у місті, як ставилося до них місцеве населення.

Духовне життя теж розглянуто з позиції первинності (зародження) – процесу будівництва сакральних споруд для задоволення духовних потреб різних напрямків християнства (греко-католики, римо-католики, євангелісти).  

Завершення історичної мандрівки сторінками видання по новоствореному в XVIII столітті місту Заліщики припадає на початок кардинальних змін у суспільно-політичному житті Речі Посполитої. Організація та виступ Барської конфедерації став початком її кінця. Адже могутня держава внаслідок її поділу між Австрійською, Російською імперіями та Пруссією перестала існувати.

Оскільки маємо справу з поважним історично-краєзнавчим виданням, тож наприкінці автори розмістили хронологічну таблицю з найважливішими датами та подіями, які стосуються початкового етапу існування міста.

З погляду сьогодення у представників підростаючого покоління третього тисячоліття при вивченні історії зародження міста Заліщики можуть виникати творчі ідеї для їх подальшої реалізації. Наприклад, відновлення виноградарства, яке закладалося ще у той період, комплексна реконструкція (або проведення) водогону чи упорядкування вулиць, організація цехового виробництва з виготовлення харчової продукції та товарів легкої промисловості, організація річкових перевезень тощо. Широка палітра економічного життя заліщан того часу вражає, як і фінансова допомога для їх втілення в життя.

У книзі описується ефективна та успішна, хоч подекуди складна і суперечлива, взаємодія різних соціальних і національних груп для розбудови міста. Серед будівничих – українці, німці, поляки, євреї, молдавани, вірмени і румуни. Це були місцеві мешканці краю та мігранти, які, отримавши привілеї, поселилися у місті та на його околицях. І всі вони знаходили  порозуміння у творенні міста. Важливою особливістю книги є подання фотодокументів присяг посадовців, цехових майстрів, які зобов’язувались вірно служити Заліщикам.

Однією з важливих - ключових - причин розбудови міста стало те, що воно належало каштеляну Станіславу Понятовському, батькові майбутнього короля Речі Посполитої. Саме завдяки його діяльності місто набуло популярності, а після його смерті син Станіслав-Август надав Заліщикам королівський привілей на організацію у ньому магдебурзького права. Важливу роль у розбудові Заліщиків відіграв Рудольф Оттикер, власник села Летячого, представник і генеральний комісар Станіслава Понятовського, який організовував і контролював забудову міста.

Для корінних мешканців міста Заліщики є справді унікальна можливість знайти у книзі «Становлення міста Заліщики в середині ХVIII століття» прізвища своїх родичів - тих, хто стояв біля витоків примноження життя рідного краю. Звичайно, з другої половини ХVIII століття минуло більше 250 років, історія внесла свої суворі корективи для кожного, хто її творив. Але тим і цікавіша, й привабливіша книга Михайла  Сопилюка та Миколи Бачинського, адже кожен може стати дослідником і шукачем першоджерел свого родоводу.

Чим сучасна ця монографія? Знайомлячись із фінансовими документами того періоду, зауважуємо, по-перше, ретельність, з якою писарі фіксували фінансові витрати для розвитку багатьох сфер життєдіяльності міста. У них вони  вказували і людей, яким було оплачено, і перелік виконаних ними робіт, враховуючи кошти до кожного злотого та гроша. Це - приклад для наслідування сучасними органами місцевого самоврядування у питанні фінансової дисципліни щодо використання коштів місцевих бюджетів, правильного розпорядження казною.

А по-друге, у виданні можна вивчати, як формувався бюджет тодішнього міста, які потреби заліщан і яким чином задовольнялися.    

Кожен із читачів, який хоче глибше і детальніше пізнати історію рідного краю, матиме змогу знайти у книзі те, що його справді цікавить. Адже, повторюю, це – не просто історично-краєзнавча монографія, а й книга, яка може стати настільною для тих, хто розвиватиме наше місто, опираючись на прогресивний досвід нашого минулого.

Василь ДЯКІВ,

історик, член НСЖУ

79 років трагедії в Заліщиках...

 5 липня 2020 року з нагоди 79-ї річниці вшанування пам'яті в'язнів, які загинули від рук НКВС у липні 1941 року, в Заліщиках відбувся поминальний захід за участю духовенства та громадськості міста. Напередодні представники районної та міської влади вшанували загиблих, поклавши до пам’ятного хреста квіти і запаливши лампадки...

У неділю, 5 липня, священники церков міста відслужили поминальну панахиду з участю чоловічої хорової капели «Гомін». 

До учасників події звернувся отець Роман Броне­цький, парох церкви Пресвятого Серця Христового, який вів мову про загиблих, їхній справжній патріотизм, його духовні начала, щиру любов до України.

Голова громадської організації «Самообо­рона Заліщицького району» Павло Лесюк, взявши слово, наголосив на тому, що радянська система не просто вбивала людей, а піддавала їх жахливим тортурам.

Павло Михайлович наголосив на тому, що на сході України сьогодні йде війна з тим же ворогом - Росією, наші воїни віддають життя і здоров’я, захищаючи неза­лежність України. 5 липня виповнилась шоста річниця визволення Крама­торська. «Ми віримо, що буде звільнено і Донецьк, і Луганськ, і Крим!»

«Історія людства не знала таких жорстоких планових убивств, які вчинили агенти НКВС, - сказав Василь Іванишин. – Масові вбивства в тюрмах Вінниці, Луцька, Дрогобича, Зо­лочева, Самбора, Дубно, Станіслава.

З Чортківської тюрми у 1941 році пішли в небуття понад 2,5 тис. людей. У Чорткові розстріляно 769 осіб, в Умані – 954, з них 79 – уродженці Заліщанщини».

Перед учасниками події виступив заступник дирек­тора Заліщицького аграрного коледжу, історик, автор та співавтор багатьох краєзнавчих книг Михай­ло Сопилюк, зосередившись на фактах боротьби за вільну Україну й на протистоянні українських патріотів з більшовицьким режимом.

У двотомнику співавторства Михайла Сопилюка та Миколи Бачинського  «Заліщики: роки, події, люди» описується липнева трагедія 1941 року в Заліщиках.

Дослідники рідного краю Василь Олійник, Антон та Володимир Могилюки, Михайло Сопилюк і Микола Бачинський ретельно, по крихтах збирали свідчення очевидців з міста Заліщики, Городенки, сіл Дзвиняч, Добрівляни, Печорна, селища Кострижівки, шукали документальні підтвердження в архівах, детально їх аналізували для того, щоб зберегти правду про звірства НКВС. Як описують історики-краєзнавці, 5 липня 1941 року спецпідрозділом разом з вагонами ув’язнених  був підірваний залізничний міст у м. Заліщики. Антон Могилюк у своїх розвідках навів орієнтовну кількість жертв: у підірваних і спалених вагонах було близько 400 людей. Напередодні, 4 липня, 8 вагонів доїхали з попутнім військовим ешелоном до м. Заліщики.

5 липня 1941 року – ще 6 або 7 вагонів було завантажено людьми і відправлено на Заліщики з вагоном, де містилася документація тюрми. Дослідники зазначають, що 2001 року знайдено запис розповіді одного з безпосередніх виконавців, що знищив вагон із документацією на станції Тлусте, і був присутній під час вбивства ув’язнених на станції Заліщики. З його розповіді, 8 вагонів з ув’язненими прибули до міста вранці. Після обіду – ще 6 вагонів, вранці відправлених із Чорткова на Гусятин-Хмельницький, але дорога виявилася підірвана, і тому повернутих назад.

5 липня 1941 року, під вечір, вагони з в’язнями на станції Заліщики облили гасом і спиртом, підпалили, виштовхнули на міст та підірвали його. 

Того ж дня зі сторони селища Кострижівка, що на буковинському березі, з підірваного моста було скинуто 1 або 2 вагони з в’язнями Коломийської тюрми. Тих, хто спливав, добивали у воді і на березі аж до села Синьків. У ті дні на Дністрі була велика повінь. Тим не менше, кільком дівчатам вдалося врятуватися з води у с. Добрівляни. Викинуті на берег тіла ховали в селах вниз по Дністру до с. Окопи.

Михайло Сопилюк в своєму історичному дослідженні засвідчує: «Через більше, ніж 50 років, 7 липня 1992 року, на березі Дністра, неподалік залізничного мосту в Заліщиках, деканом УГКЦ, отцем Василем Погорецьким із Заліщиків разом зі священниками сіл Добрівляни, Торське та Ворвулинці було освячено пам’ятний хрест».

На завершення пам’ятної події в Заліщиках зі словами вдячності до учасників дійства звернувся голова РО "Спі­лка учасників АТО "Дні­стровський вал" Степан Навольський. Усі присутні виконали Державний Гімн України.

Пам’ятаємо минуле, щоб трагедії не повторилися у сьогоденні та майбутньому, адже вбивали українців за те, що вони любили рідну землю, шанували мову та звичаї, боролися проти окупаційної більшовицької влади.

Від трагічних подій в Заліщиках минає 79 років, але й сьогодні нашим громадським та державним обов’язком є пом’янути душі загиблих, згадати патріотів добрим словом і постійно нагадувати про небезпеку, яка приходить на наші землі з боку Росії.

Оксана Дяків

Світлини Василя Іванишина та Оксани Дяків

НПП «Дністро­вський ка­нь­йон» про від­кри­т­­тя екологічної стежки Устечко-Червоне

У мальовничому куто­чку, в ме­жах території НПП «Дністро­вський ка­нь­йон», відбу­лось від­кри­т­­тя екологічної стежки Устечко-Червоне, що є в скла­ді тури­с­тич­ного маршруту Устеч­ко-Червоне-Печерки протя­ж­ністю 6 км. 

Більша частина її прокладена через дубово-грабовий ліс і дає насолоду пересічному мандрівнику. З метою створення комфорт­них умов відвідувачам стежки проведено знаку­ван­ня,  маркування, розмі­ще­но вказівники із відста­нями до об’єктів, також та­б­лички із телефонами ДСНС.

Цим маршрутом ко­ри­с­туються не тільки турис­ти-водники, що сплавля­ють­ся річкою Дністер. Тут за­­лиш­ки ста­рого мосту, пе­че­ра Пусте­льника, водоспад «Дівочі сльози», залишки колись найкращого сільсь­кого замку західного Поділля Червоногородського, кос­те­лу св.Діви Марії, каплиці ­По­нін­сь­ких, мавзолею Понінський, Джуринського во­до­спаду, гідроелектро­станції. Стежка – це спі­льна пра­ця  колективу НПП «Дні­стро­в­сь­кий каньйон», упра­в­ління туризму Терно­піль­сь­кої ОДА та ДСНС в Тер­но­пі­ль­­ській області.

Пред­став­никам ЗМІ давали відповіді на питання, що виникали, в.о. директора НПП «Дніс­т­ров­ський кань­йон» С.Миро­нюк, автор про­екту стежки  на­уковий спів­ро­бітник нау­ко­во-дослід­ного відділу П.Пло­щанський та інші ко­леги-природолюби. На запи­тання, що стосувались за­хо­дів особистої безпеки від­відувачів вичерпні пояс­не­н­ня дав представник ДСНС С.Яворський. Модера­тором заходу був началь­ник упра­в­лін­ня туризму Тернопіль­ської ОДА Р.Яц­ків. Ми вдячні представ­никам ЗМІ Терно­піль­щини і пресо­вих служб за участь в цьо­му заході.

Степан Миронюк,

в.о. директора НПП «Дністровський каньйон»