Інтерв'ю з директором Заліщицького ВПУ Віктором Євгеновичем СТОЯКОМ "Нові горизонти професійної освіти"

Понад 70 років готує кадри Заліщицьке вище профе­сійне учили­ще. Про ро­боту педаго­гічного та учнівського колективів сьогодні кореспонденти газети «Колос» ведуть розмову з дирек­тором навчального за­кладу Віктором Євгеновичем Стояком.

-  Розкажіть, будь ласка, які професії сьогодні в училищі здобувають молоді люди?

- Нашу розмову хочу розпочати з історії, адже сформований навчальний заклад був ще у далекому повоєнному 1948 році, готуючи кваліфікованих ро­біт­ни­ків за спеціальностями «швея-мотористка», «бух­га­лтерський облік». Бага­тьох із тих, хто закладав пі­д­валини закладу, хто цілковито віддавав себе навчально-виховному процесу, вже немає серед нас. Ми можемо з вдячністю згадувати цих людей та гідно нести естафету зна­ного в Україні навчального закладу. Зрозуміло, що у розвиток училища значний вклад на різних етапах його історії внесли директори Савелій Герасимович Кос­тюк, Роман Михайлович Хом’як, Іван Петрович Дрозд…

Сьогодні, орієнтуючись на потреби ринку праці та з огляду на значимість у суспільстві тих чи інших спеціальностей, у нашому навчальному закладі  молодь має змогу опановувати  наступні професії: кравець, перукар (перукар – мо­дель­єр), манікюрник; кухар-кондитер; штукатур; ли­цю­вальник-плиточник; тракторист, машиніст сіль­сь­когосподарського вироб­ни­цтва; слюсар з ремонту сіль­ськогосподарських  машин та устаткування; водій авто­транспортних засобів категорії «В», «С1». Форма навчання на усіх спеціаль­ностях державна, прожи­вання у гуртожитку безкош­товне, понад 80 % учнів отримують стипендію.

- У нинішніх умовах належна і гідна підготовка майбутніх спеціалістів немислима без виробни­чо­го потенціалу, без тех­ніч­но грамотних спеці­а­лі­с­тів.  Чи володіє цим бага­жем Ваш навчальний заклад ?

- Звісно, тільки справді висококваліфікований ко­лек­тив викладачів та май­стрів здатний підготувати сучасних грамотних спеці­алістів. У нашому навчальному закладі працюють 22 ви­к­ладачів-предметників – спеціалістів вищої кате­горії, більшості з яких при­своєно педагогічне звання «старший викладач». Оволодіти професійними навиками мо­лодому по­колінню допомагають також 22 май­­стри виробничого на­вчання. Це лю­ди, здатні збагатити ро­зум і се­рце кожної дитини.

Звичайно, матеріальна база зі здобу­ття професій – не менш важливий чинник  май­бутньої фаховості здо­бу­вачів освіти, тому, відпо­від­но до Державних стандартів, в училищі обладнані кабінети та майстерні. У нас є три перукарські та манікюрна майстерні з необхідною для навчання технікою та інструментами; майстерня для штукатурів, лицювальників-плиточни­ків, база якої оновлюється відповідно до вимог часу.

У 2016 р., після приєднання Товстенського лі­цею до Заліщицького ВПУ, була введена в дію новітня  лабораторія для кухарів-кондитерів. На сьогодні  - це простора зала, осна­щена сучасною побутовою технікою та естетичним посудом для приготування страв майбутніми кухаря­ми. Учні Товстенського від­ділення мають змогу удосконалювати майстерність з ремонту та керування транспортними засобами в технічних майстернях та на полігоні.

 Крім цього, до послуг здобувачів освіти - спор­ти­в­ні та актові зали, два гур­то­­житки, їдальні, два стаді­они.

Педагогічний колектив постійно працює над творчим розвитком кожного учня, прищеплюючи інте­рес до знань, любов до об­раної професії, розвиваючи пізнавальні, творчі інте­реси.

- Як виживає очолюваний Вами заклад в умовах оптимізації осві­ти, особливо сільської, а також у період демогра­фічних проблем?

- Профтехосвіта області уже пережила процес оптимізації. Не оминув він і нас, адже у 2016 році, відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки за № 671, відбулася реорганізація Товстенського професійного сільськогосподарського ліцею шляхом приєднання до Державного професійно – технічного навчального за­кладу «Заліщицьке вище професійне училище».

 Хочу зазначити, що даний процес пройшов належно, безболісно. Нам вдалося зберегти люд­ський потенціал, що є важливим, матеріально-технічну та навчальну бази, постійне вдосконалення яких у мене в пріоритеті.

 Життя триває, і ми не можемо, склавши руки, сидіти в бездіяльності, тому вдалось провести ремонт покрівлі гуртожитку, їдаль­ні; заміну вікон у навча­льних корпусах, гуртожитку на енергозберігаючі, проведено капітальний ре­монт педагогічного кабі­нету, гуртожиток та навча­льні корпуси підключені до Інтернету. Значна робота проводиться з благоустрою кімнат гуртожитку, проведено капітальний ремонт вбиралень, умивальників, побутових кімнат, кухонь; виконано плиткове облицювання підлоги. І що є моєю найбільшою радістю та гордістю – практично кожен об’єкт є працею рук наших вихованців- здобу­вачів будівельної професії та їх майстрів. Ця робота здійснюється на уроках виробничого навчання та виробничої практики.

Покращення побутових умов та умов навчання, я вважаю, є одним із чинників приваблення абітурієнтів, особливо у час демографічної кризи. Адже сучасні діти обирають комфортні умови проживання, навчання та затребувані на сучасному ринку праці професії. Без перебільшення у нас це є.

- Ваші випускники – це Ваша гордість. У чому простежується успіх педагогів і учнів? Де переважно працюють випускники Вашого навчального закладу ?

- З огляду на вимоги сучасного ринку праці  робітничі спеціальності є найбільш затребуваними як в Україні, так і за кордоном. Випускники нашого училища мають змогу працювати в перукарнях, яких тільки у нашому місті є чимало, у барах, ресторанах, кафе, у швейних ательє. Хороші трактористи затребувані для роботи в сільгосппідприємствах, агрохолдингах. Наші будівельники виконують роботу різноманітної складності у нашій країні та за її межами. Дехто з наших випускників створює свої маленькі підприємства: перукарні, майстерні з пошиття та ремонту одягу, будівельні бригади.

 Особливою гордістю для педагогічного колективу є учні, які продовжили навчання у закладах вищої освіти. Наші випускники Наталія Кубишин та Роман Фестрига, здобувши фах актора, досягли уже значних висот у своїй професії, зігравши ролі в кіно, театрі, ставши переможцями багатьох конкурсів.

 Іскра майстерності цих молодих людей загорілася саме в стінах нашого навчального закладу, адже перші кроки у мистецтво вони зробили у нас.

 Намагаючись засівати душі своїх вихованців зернами порядності, краси, естетики, ми не забуваємо про підтримку духу патріотизму, відданості Україні та готовності стати на її захист. Гордістю не тільки своїх батьків, а й усієї учили­щної родини є наші випускники: брати Назар та Віталій Савчуки, Микола Швед, Олег Дмитерко, Василь Ходань, які без вагань у перші дні російської окупації стали на захист України. Боронити рідний край пішов і наш викладач Павло Сергійович Брєєв. Тішить ще й те, що усі наші захисники повернулись додому живими.

- Практично всі учні учи­лища досить юними за­лишають домівку. Хто і що допомагає їм відчувати атмосферу дому і здій­с­нити безболісний пере­хід  у самостійне життя?

- Безперечно, це - умови проживання, які відтво­рю­ють атмосферу домаш­нь­ого затишку. Але найголо­вніше – дати дитині відчуття потрібності у колективі, за­цікавити. У цьому процесі ва­жливу роль відіграє соці­ально – психологічна служба навчального закладу, здій­снюючи індивідуальний підхід до кожної молодої лю­ди­ни. Це - клуби за інтереса­ми, різноманітні гуртки, спор­тивні секції, можли­вість відвідувати бібліотеку, музей училища як для здій­снення навчального про­цесу, так і для самороз­ви­тку. Наші учні мають мож­ли­вість брати участь у конкурсах фахової майстерно­сті. Вони неодноразово ви­бо­рювали призові місця. А це - шлях до вдосконалення та підвищення майстерно­сті.

 Вагоме місце у формуванні культури, духовності, естетичних смаків нашої молоді займає художня самодіяльність. Наш заклад є активним учасником творчих звітів професійно – технічних та вищих навчальних закладів I – IV рівнів ак­ре­дитації. Дипломами обласного управління освіти і науки неодноразово  нагороджувались учасники концертних програм – читці, со­ліс­ти, хор, ансамблі. І ця спі­ль­на аматорська праця не­а­би­як згуртовує колектив педагогів та учнів.

 Знаю, що велика сім’я Заліщицького ВПУ усвідомлює свою значимість та роль надійного оберега інте­ле­к­туальної і творчої сили на­роду, є тією установою, яка сприятиме виведенню про­фесійно-технічної освіти України на нові горизонти та досягнення.

Оксана Дяків читає свої вірші, присвячені рідному місту Заліщики

Відома артистка Емілія Цегляк (Нестерович) народилася в селі Шипівці

Серед відомих людей, які народились у селі Шипівці, є ім'я Емілії Цегляк (Нестерович). У Шипівській бібліотеці - філії зібрано цікаві відомості про відому артистку Тернопільського драматичного театру імені Тараса Шевченка.

Щедра на доброту людина, Емілія Дмитрівна відгукнулась на прохання завідувачки сільською бібліотекою Світлани Золотої і написала та передала свою автобіографію для сільської книгозбірні, доповнивши її спогади і фотосвітлинами.

У кожному рядку біографії багато любові до рідного села і до односельчан, а також до колективу театру, де працювала акторка впродовж усього трудового життя.

Народилася Емілія Цегляк - Нестерович 6 серпня 1949 року. Про це пише так: «Я народилася в прекрасному, мальовничому селі Шипівці, де навкруг гори, а внизу розкинулось моє рідне село, яке омиває річка Серет, де живуть добрі і працьовиті люди...»

Після закінчення місцевої школи в рідному селі, у 1965 році поступила на навчання, а 1968 року закінчила Теребовлянське культурно - освітнє училище на базі 1-ої студії Тернопільського муздрамтеатру ім. Т.Г. Шевченка.

1968 року зарахована артисткою театру, у якому працювала до виходу на пенсію.

Талановита землячка грала в комедіях, соціально - побутових драмах, у класичних та сучасних п'єсах української та зарубіжної драматургії.

Серед пам'ятних ролей: Христина ("Наймичка"), Палажка ("Мартин Боруля"), Ксеня ("Ціною любові"О. Корнієнка), Водяна Русалка ("Лісова пісня" Л. Ураїнки), Олександра ("Плаття для вихідного дня" В. Карасьова), Назаріхан ("Роман міжгір'я" П.Ластівка за І. Ле), а також в операх: Марічка ("Вірус кохання" В. Бобошко), Амалія ("Летюча миша" Штрауса) і багато інших.

Емілія Нестерович із великою людською вдячністю пише про своїх наставників, друзів , акторів театру.

Ми пишаємось талановитою артисткою і нашою односельчанкою, яку завжди чекаємо в рідному селі і гостинно запрошуємо на зустріч у сільську бібліотеку.

Світлана Золота, завідуюча бібліотекою с.Шипівці

Волинська трагедія: причини і наслідки

Тема протистояння на Волині 1943-1944 років, попри значні зусилля України та Польщі у питаннях примирення, залишається однією з найбільш чутливих та дискусійних в історії двосторонніх відносин. Значна частина небайдужих до цієї теми громадян, неурядових організацій по обидва боки кордону залишається при своїй оцінці причин та перебігу тих подій.

Українсько-польське протистояння в 1939-1947 роках. Слід акцентувати увагу, що на початок Другої світової війни й нападу гітлерівської Німеччини на Польщу українське населення перебувало в пригнобленому стані. Шовіністична політика міжвоєнної ІІ Речі Посполитої була спрямована на культурну, соціальну, економічну та релігійну дискримінацію українців і радше нагадувала апартеїд у Південній Африці. Тому під час німецько-польської війни українці не виявляли великої лояльності до Польської держави.

Попри те, що в лавах Війська Польського проти нацистів сумлінно воювало близько 120 тис. мобілізованих українських солдатів, Західну Україну охопили повстанські виступи, організовані ОУН. Майже 8 тис. членів ОУН за підтримки тисяч селян-симпатиків взяли участь у виступах у 183-х населених пунктах. Тоді вперше в Другій світовій війні було проведено каральні акції проти українських сіл польськими військовими.

Конфлікт почав набирати обертів на теренах Надсяння й Підляшшя (Генеральне губернаторство) восени 1942 року. У листопаді 1942 — лютому 1943-х років нацисти виселили поляків із низки сіл, заселивши на їхні місця українців. Загони Армії Крайової розцінили це як «співпрацю українців з німцями проти поляків» і в березні 1943 року розпочали акції помсти, які вилилися у масові убивства українців.

Внаслідок кривавих розправ тисячі співвітчизників змушені були рятуватися втечею на Волинь. Так, відомості про знищення поляками українців дісталися до райхскомісаріату «Україна».

Керівник місцевої окупаційної адміністрації Еріх Кох був відомий своєю українофобією і здійснював надзвичайно жорстоку окупаційну політику. «Нам треба домогтися, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його вбити, а українець, побачивши поляка, теж горів бажанням його вбити», — так висловив формулу своєї політики райхскомісар.

У квітні — травні 1943 року поляки стали створювати укріплені «самооборонні» бази, яким німці постачали зброю і матеріально їх підтримували. Ці загони дуже часто займалися не самообороною, а нападами на довколишні українські села.

Багато українських істориків вважають, що значною мірою саме така позиція поляків, а не радикальний націоналізм ОУН(б) та керованої нею УПА, стала головною причиною проведення повстанцями збройних акцій проти польських колоній та сіл у 1943-1944 роках. Адже етнічні чистки поляків раніше не планувалися оунівцями, а стали прямим наслідком розвитку подій уже під час німецько-радянської війни.

Поступово акції українських повстанців на Волині поширилися на польських селян, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення. Із лютого 1943 року антипольські акції охопили східні повіти Волині.

11-13 липня 1943 року стався генеральний виступ проти місцевих поляків. Загони УПА майже одночасно атакували понад 100 польських поселень.

Після цього командування АК Волинського обшару (округу), щоб протидіяти загонам УПА, направило офіцерів і рядових бійців кадрового складу Армії Крайової (АК) організовувати в польських поселеннях бази самооборони. Переважна більшість осередків польського опору не витримала натиску загонів УПА й була знищена.

Від середини літа, й особливо восени 1943 року, польські бази самооборони організовували напади на осередки й боївки УПА, а також походи на українські села задля поповнення свого продовольчого забезпечення. Від подібних дій страждало українське цивільне населення.

За домовленостями між Польщею і УРСР з вересня 1944 року відбувався обмін населенням. Поляків із Західної України переселяли в Польщу, а українців із Польщі — в Україну. Щоб прискорити репатріацію українців, які робили це неохоче, з кінця 1945 року польський комуністичний уряд вдався до примусової депортації із застосуванням війська. Тепер загони УПА стали в обороні українських сіл від виселення.

28 квітня — 28 липня 1947 року польська комуністична влада провела операцію «Вісла». Було виселено вглиб Польщі понад 140 тис. українців, які ще залишалися на своїх корінних землях. Оскільки тепер українська територія Закерзоння була знелюднена, то подальша боротьба УПА втрачала сенс. Акція «Вісла» поставила крапку в українсько-польському збройному протистоянні 1942-1947 років. Крім депортованих в ході акції «Вісла», у 1945-1947 роках, польські комуністи примусово переселили в УРСР півмільйона українців, ще 10-12 тис. цивільних загинуло. У боях із польськими військами і їхніми чехословацькими союзниками полягло 2-3 тис. українських повстанців і членів ОУН.

Волинська трагедія в українсько-польських відносинах. Проблеми та пошуки примирення

На сьогодні у Польщі тема Волинської трагедії, яка пропагувалася посткомуністичними силами не без підтримки проросійських сил, стала помітним елементом символічного світу «свідомого поляка», якому про цю подію розказують мас-медіа й політики.

Водночас опозиційна Польська селянська партія зареєструвала у Сеймі Польщі проект, яким пропонує встановити день 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого «ОУН-УПА на Східних кресах ІІ Речі Посполитої». Варто нагадати, що ця партія була сателітом Польської об’єднаної робітничої партії, власне правлячої комуністичної, в часи «народної» Польщі. Є всі підстави вважати її посткомуністичною. До речі, члени Селянської партії зайняли євроскептичну позицію при вступі Польщі в Євросоюз. Ця партія давно маніпулює темою Волинської трагедії, вимагаючи визнати цю подію геноцидом польського народу. Нині, на початку ХХІ сторіччя, наша держава вимушена вкотре відстоювати свою незалежність у збройній боротьбі. Росія веде проти нас безжальну гібридну війну. Одним із методів її є маніпулювання питаннями спільного минулого, аби, зокрема, вбити клин між польським та українським народами.

На початку червня 2016 року українські політичні діячі, представники духовенства й інтелігенції звернулися до польської громадськості з відкритим листом примирення, попросивши пробачення у поляків, пообіцявши забути взаємні кривди. Зокрема, листа підписали колишні президенти України Леонід Кравчук, Віктор Ющенко, глава УПЦ-КП Філарет, глава УГКЦ Святослав Шевчук. У відповідь на лист українських політичних діячів та духовенства політичні та громадські діячі Польщі написали лист-звернення у зв’язку з 73-ми роковинами Волинської трагедії, адресований українцям. Автори звернення, серед яких троє колишніх польських президентів — Лех Валенса, Александр Квасневський та Броніслав Коморовський — колишні міністри закордонних справ Польщі, відомі польські політики, попросили вибачити кривди, завдані «братам-українцям польськими руками». У своєму зверненні польські діячі наголошують на єдності та спорідненості двох народів — польського та українського. Також було згадано про агресію, яку сьогодні здійснює Росія на українських землях: «Висловлюємо вам наше захоплення та солідарність у боротьбі з агресором, який понад два роки окуповує частину української землі, намагаючись не допустити до здійснення вашої мрії про життя в об’єднаній Європі».

Дороговказом для нинішнього та прийдешніх поколінь українців і поляків можуть стати слова Папи Римського Івана Павла ІІ, з якими він звернувся до обох народів та закликав очиститися від болісного минулого: «Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові поставити вище те, що об’єднує, а не те, що роз’єднує».

Микола Самсоненко

ЗАЛІЩИЦЬКІ СТЕЖКИ РОДИНИ СКОРИКІВ-ОХРИМОВИЧІВ

Мирослав Ско­рик, чия «Мелодія» стала символом укра­їнства у всій своїй ба­га­товимірності та полі­го­ло­ссі, а геніальність музи­ки до «Тіней забутих пред­ків» завжди тривожить душу, відійшов у засвіти. Тала­но­ви­тий митець, який прожив непросте життя, адже з 1948 по 1953 роки з сім’єю був на засланні в Сибіру, все ж досягнув світової слави, вніс вагому лепту в розвиток музичного мис­тец­тва, навчав студен­тів розуміти високе, був твор­цем нової класичної музики незалежної України, став при­жи­ттєвим класи­ком - це да­леко неповний перелік ролей, відведених її вели­чністю долею Миро­славу Скорику.

Після повернення з Сибіру. Сидить (на світлині) Олена Кру­шель­­ницька-Охримо­вич – ба­буся М.Скорика, дружи­на В.Охри­мо­вича. Стоять: Ми­рослав Скорик, Марія-Соломія Охримович-Ско­рик – мати М.Скорика, Ма­рія Охримо­вич-Вачків - тітка, Михайло Скорик – батько Мирослава.

Львів – його рідне місто, мала батьківщина. Тут він народився, жив, творив, тут знайшов вічний спочи­нок. Митець став продо­вжу­вачем славних музич­них традицій відо­мого роду Крушельни­цьких, життя членів якого пов’язане з багатьма містами.

У цьому довгому спи­ску є місто Заліщики. Воло­димир Охримович, дідусь по материній лінії, знаний адвокат, захисник українців, політичний, громадський, культурний діяч, 1902 року у відповідь на звернення суспільного діяча Заліщи­ць­­кого повіту отця І.Вели­гор­ського до народного ко­мі­тету  оселяється у Залі­щи­ках та відкриває адвокат­ську канцелярію. Разом із ним поселяється дружина Олена Крушельницька, рідна сестра всесвітньо відомої співачки Соломії Крушельницької.

Володимир Охримович активно розбудовує у Залі­щи­ць­кому повіті націона­ль­не, культурно-освітнє та господарське життя. Він створює повітовий осере­док УНДП і стає його голо­вою, організовує діяльність філій товариства «Просві­та», «Рідна школа», пер­шого кредитного коопера­тиву «Руська народна каса», допомагає у зведенні «Народного дому».

Як представник УНДП 1905-1907 років бере акти­вну участь у Заліщицькому повіті в заходах, спрямо­ваних на прийняття вибор­чої реформи Австро-Угор­ської імперії. У 1907 році, пі­сля її затвердження, на ви­бо­рах українці обирають Володимира Охримовича депутатом в австрійський парламент.

З біографії дізнаємося, що родина приїхала разом з донькою Марією-Соло­мією, народженою 15 бере­зня 1900 року. Марія-Соло­мія, назва­на на честь тітки, і стала матір’ю Мирослава Скорика. Сім’я проживала у Заліщиках приблизно до 1907 року. Тут, крім Марії-Соломії, у ній народилися діти Андрій, Марія та Оксана. Остання померла в дитячому віці і похована на заліщицькому кладовищі. Ранні дитячі роки матір Мирослава Скорика провела у Заліщиках. А її мама Олена, будучи дружиною знаного громад­ського та політичного діяча, теж брала участь у націо­наль­ному житті краю. Саме до родини Охримовичів у 1905 році приїжджала всесвітньо відома співачка Соломія Крушельницька, рідна се­стра бабусі Миро­слава Скорика, яка висту­пи­ла в Заліщиках, у будинку това­риства «Сокіл» з шев­чен­ківською концертною про­грамою.

Отож, на життєвому шляху родини Крушель­ницьких-Охримовичів-Ско­риків було наше містечко Заліщики, в життя якого вони внесли свій важливий вклад.

Василь ДЯКІВ,

історик, член НСЖУ

На фото: громадсько-політичний та культурний діяч Володимир Охримович.

Композитор Мирослав Скорик і співачка Соломія Крушельницька.

ВКАРБОВАНІ В ДУШУ ЗГАДКИ ПРО ВІЙНУ

Мій батько Юрій Олексійович Королик народився  9 вересня 1925 року, живе в селі Городок. Його життя було нелегким. У травні 1944 р. прийшло повідомлення з’явитися у військовий комісаріат м.Заліщики. Звідти відправили в Гусятинський район, там на залізничній станції завантажили в товарні вагони і перевезли в Казахстан (м.Алма-Ата).

Протягом 3-х місяців мій батько проходив там військову підготовку, а вже звідти був відправлений на фронт, у м.Кенінгсберг (нині Калінінград) – це територія Росії.

Там у кінці 1944р. знаходився Перший Білоруський фронт під командуванням маршала Жукова. Згодом батька направили на територію Польщі, на 1-й Український фронт, командиром був маршал Конєв. У складі артилерійського полку Юрій Королик брав участь у визволенні Варшави і форсуванні річки Вісла, дійшов до Німеччини, там під час бою за м.Франкфурт дістав поранення і протягом трьох місяців лікувався в шпиталі. Опісля його направили служити в охорону штабу дивізії на території Німеччини, де служив до кінця війни. Після перемоги дивізію переправили в Чехословаччину, потім - в Угорщину, Австрію, де служив 6 місяців. З Австрії переїхав в м.Кременець Тернопільської області, а звідти на початку 1948 р. після демобілізації повернувся додому. Я довго шукав фотографії батька. Пам’ятаю, що їх було багато, але знайшов тільки одну. Мій батько Юрій Олексійович Королик нагороджений Орденом Слави ІІІ ступеня і медалями.

 Цьогоріч з нагоди 75-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні та з приводу ювілейної дати - 95-річчя від дня народження Юрія Олексійовича - керівники району І.Дрозд та В.Шипітко, а також очільниця управління соціального захисту населення Уляна Лисак завітали в наш дім із привітаннями і вручили батькові-ветерану знак народної пошани «За бойові заслуги», до поздоровлень приєдналися сільський голова Городка Михайло Росяк та керівник фермерського господарства «Перспектива» Іван Перожак, вручивши від себе подарунок.

 

Василь Королик, с.Городок