Тема
протистояння на Волині 1943-1944 років, попри значні зусилля України та Польщі
у питаннях примирення, залишається однією з найбільш чутливих та дискусійних в
історії двосторонніх відносин. Значна частина небайдужих до цієї теми громадян,
неурядових організацій по обидва боки кордону залишається при своїй оцінці
причин та перебігу тих подій.
Українсько-польське протистояння в 1939-1947 роках. Слід акцентувати
увагу, що на початок Другої світової війни й нападу гітлерівської Німеччини на
Польщу українське населення перебувало в пригнобленому стані. Шовіністична
політика міжвоєнної ІІ Речі Посполитої була спрямована на культурну, соціальну,
економічну та релігійну дискримінацію українців і радше нагадувала апартеїд у
Південній Африці. Тому під час німецько-польської війни українці не виявляли
великої лояльності до Польської держави.
Попри
те, що в лавах Війська Польського проти нацистів сумлінно воювало близько 120
тис. мобілізованих українських солдатів, Західну Україну охопили повстанські
виступи, організовані ОУН. Майже 8 тис. членів ОУН за підтримки тисяч
селян-симпатиків взяли участь у виступах у 183-х населених пунктах. Тоді вперше
в Другій світовій війні було проведено каральні акції проти українських сіл
польськими військовими.
Конфлікт
почав набирати обертів на теренах Надсяння й Підляшшя (Генеральне
губернаторство) восени 1942 року. У листопаді 1942 — лютому 1943-х років
нацисти виселили поляків із низки сіл, заселивши на їхні місця українців.
Загони Армії Крайової розцінили це як «співпрацю українців з німцями проти
поляків» і в березні 1943 року розпочали акції помсти, які вилилися у масові
убивства українців.
Внаслідок
кривавих розправ тисячі співвітчизників змушені були рятуватися втечею на
Волинь. Так, відомості про знищення поляками українців дісталися до райхскомісаріату
«Україна».
Керівник
місцевої окупаційної адміністрації Еріх Кох був відомий своєю українофобією і
здійснював надзвичайно жорстоку окупаційну політику. «Нам треба домогтися, щоб
поляк при зустрічі з українцем хотів його вбити, а українець, побачивши поляка,
теж горів бажанням його вбити», — так висловив формулу своєї політики
райхскомісар.
У
квітні — травні 1943 року поляки стали створювати укріплені «самооборонні»
бази, яким німці постачали зброю і матеріально їх підтримували. Ці загони дуже часто
займалися не самообороною, а нападами на довколишні українські села.
Багато
українських істориків вважають, що значною мірою саме така позиція поляків, а
не радикальний націоналізм ОУН(б) та керованої нею УПА, стала головною причиною
проведення повстанцями збройних акцій проти польських колоній та сіл у
1943-1944 роках. Адже етнічні чистки поляків раніше не планувалися оунівцями, а
стали прямим наслідком розвитку подій уже під час німецько-радянської війни.
Поступово
акції українських повстанців на Волині поширилися на польських селян, причому
як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення. Із
лютого 1943 року антипольські акції охопили східні повіти Волині.
11-13
липня 1943 року стався генеральний виступ проти місцевих поляків. Загони УПА
майже одночасно атакували понад 100 польських поселень.
Після
цього командування АК Волинського обшару (округу), щоб протидіяти загонам УПА,
направило офіцерів і рядових бійців кадрового складу Армії Крайової (АК)
організовувати в польських поселеннях бази самооборони. Переважна більшість
осередків польського опору не витримала натиску загонів УПА й була знищена.
Від
середини літа, й особливо восени 1943 року, польські бази самооборони
організовували напади на осередки й боївки УПА, а також походи на українські
села задля поповнення свого продовольчого забезпечення. Від подібних дій
страждало українське цивільне населення.
За
домовленостями між Польщею і УРСР з вересня 1944 року відбувався обмін
населенням. Поляків із Західної України переселяли в Польщу, а українців із
Польщі — в Україну. Щоб прискорити репатріацію українців, які робили це
неохоче, з кінця 1945 року польський комуністичний уряд вдався до примусової
депортації із застосуванням війська. Тепер загони УПА стали в обороні українських
сіл від виселення.
28
квітня — 28 липня 1947 року польська комуністична влада провела операцію
«Вісла». Було виселено вглиб Польщі понад 140 тис. українців, які ще залишалися
на своїх корінних землях. Оскільки тепер українська територія Закерзоння була знелюднена,
то подальша боротьба УПА втрачала сенс. Акція «Вісла» поставила крапку в
українсько-польському збройному протистоянні 1942-1947 років. Крім депортованих
в ході акції «Вісла», у 1945-1947 роках, польські комуністи примусово
переселили в УРСР півмільйона українців, ще 10-12 тис. цивільних загинуло. У
боях із польськими військами і їхніми чехословацькими союзниками полягло 2-3
тис. українських повстанців і членів ОУН.
Волинська
трагедія в українсько-польських відносинах. Проблеми та пошуки примирення
На
сьогодні у Польщі тема Волинської трагедії, яка пропагувалася
посткомуністичними силами не без підтримки проросійських сил, стала помітним
елементом символічного світу «свідомого поляка», якому про цю подію розказують
мас-медіа й політики.
Водночас
опозиційна Польська селянська партія зареєструвала у Сеймі Польщі проект, яким
пропонує встановити день 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого
«ОУН-УПА на Східних кресах ІІ Речі Посполитої». Варто нагадати, що ця партія
була сателітом Польської об’єднаної робітничої партії, власне правлячої
комуністичної, в часи «народної» Польщі. Є всі підстави вважати її
посткомуністичною. До речі, члени Селянської партії зайняли євроскептичну
позицію при вступі Польщі в Євросоюз. Ця партія давно маніпулює темою Волинської
трагедії, вимагаючи визнати цю подію геноцидом польського народу. Нині, на
початку ХХІ сторіччя, наша держава вимушена вкотре відстоювати свою
незалежність у збройній боротьбі. Росія веде проти нас безжальну гібридну
війну. Одним із методів її є маніпулювання питаннями спільного минулого, аби,
зокрема, вбити клин між польським та українським народами.
На
початку червня 2016 року українські політичні діячі, представники духовенства й
інтелігенції звернулися до польської громадськості з відкритим листом
примирення, попросивши пробачення у поляків, пообіцявши забути взаємні кривди.
Зокрема, листа підписали колишні президенти України Леонід Кравчук, Віктор
Ющенко, глава УПЦ-КП Філарет, глава УГКЦ Святослав Шевчук. У відповідь на лист
українських політичних діячів та духовенства політичні та громадські діячі
Польщі написали лист-звернення у зв’язку з 73-ми роковинами Волинської
трагедії, адресований українцям. Автори звернення, серед яких троє колишніх
польських президентів — Лех Валенса, Александр Квасневський та Броніслав
Коморовський — колишні міністри закордонних справ Польщі, відомі польські
політики, попросили вибачити кривди, завдані «братам-українцям польськими
руками». У своєму зверненні польські діячі наголошують на єдності та
спорідненості двох народів — польського та українського. Також було згадано про
агресію, яку сьогодні здійснює Росія на українських землях: «Висловлюємо вам
наше захоплення та солідарність у боротьбі з агресором, який понад два роки
окуповує частину української землі, намагаючись не допустити до здійснення
вашої мрії про життя в об’єднаній Європі».
Дороговказом
для нинішнього та прийдешніх поколінь українців і поляків можуть стати слова
Папи Римського Івана Павла ІІ, з якими він звернувся до обох народів та
закликав очиститися від болісного минулого: «Нехай завдяки очищенню історичної
пам’яті всі будуть готові поставити вище те, що об’єднує, а не те, що
роз’єднує».
Микола Самсоненко
Немає коментарів:
Дописати коментар