Історик Михайло Сопилюк "Предмети з минулого - свідки історії Заліщиків"

Володимир ДОБРЯНСЬКИЙ "Печера в Гиньківцях: старожитності та повстанська звитяга"

 

Із сивої давнини печери були складовою частиною життєдіяльності людини, адже у темних лабіринтах можна знайти надійний прихисток від ворогів та хижих звірів, а в лютий холод — облаштувати теплу оселю й зігрітися біля вогню. У загадкових лабіринтах мені завжди навіюються роздуми про буття та сенс життя, адже вони були наділені містично-сакральним змістом, ставали місцями язичницьких святилищ та християнських храмів. Одним із таких містичних місць є загадкове урочище та печера біля села Гиньківців Товстенецької ОТГ Чортківського району.

Оскільки одним із напрямків наукових інтересів автора статті є спелеологічно-археологічне вивчення і дослідження печер Західного Поділля, то варто акцентувати увагу на дослідженнях поблизу печери Гиньківська.
Отже, печера Гиньківська розміщена на лівому березі каньйоноподібної долини річки Дупа (Тупа, Дупла, Дуплава), вище середини пологого схилу та праворуч від ерозійного яру. Загальна площа її становить 800 кв. м, об’єм 1000 куб. м, вхідна частина завширшки метр та заввишки 0,4 м. Висота ходів та залів печери сягає 0,8—1,2, а ширина — від 2 до 8 метрів. Південна частина печери сформована у вапняках, а північна — в пісковиках. Верх стелі має натічні форми й підпирається багатьма колонами, які утворилися внаслідок просочування і зцементування карбонатів у піску. Процесам зцементування сприяв той фактор, що над пісками (які наповнюють печеру) залягають поклади вапняків, котрі під дією біохімічних процесів поступово розчинялися водою, яка потрапляла із поверхневих шарів ґрунту. Потім вода, насичена кальцитами, проникала крізь тріщини вапняків у пісок та зцементовувала його у порожнині впродовж багатьох тисяч років. Таким чином, печера Гиньківська (місцева назва «Дєра») спочатку формувалася у результаті вимивання та просідання порід під вапняками. Пізніше, із XIX століття, вона довершувалася добуванням піску місцевими жителями.
Перед входом до печери, на правому схилі ерозійного яру, є три доволі цікаві геологічні утворення із пісковиків. Це розташовані поруч два великі стовпці округлої форми діаметром 0,6 і заввишки 1,5 та 2 метри. Опитуючи мешканців села, я встановив, що ці природні утворення мають назви «Дід» та «Баба». Далі, за 15—17 метрів від стовпців, над урвищем яру розташований валун трикутної форми заввишки 4 метри, а довжина бічних граней його — 5 метрів.
Селяни з Гиньківців називають цей камінь «Сторож». Існують перекази, наче Дід, Баба та Сторож у далекі часи були нашими давніми богами, а після запровадження християнства перетворилися на камені.
Зазначу, що терміни дід і баба мають глибоке індоєвропейське та праслов’янське походження. Зі старослов’янської дѣдъ не лише «батько матері або батька, стара людина». Ця назва успадкувала такі значення, як діди — «спадщина»; дідизна — «спадщина, давні часи»; дідизний — «успадкований, дуже старий». Ці назви безпосередньо пов’язані із віруваннями давніх слов’ян: дідо — це сніп колючої рослини (будяка, осоту і т.п.), який ставили біля воріт або дверей хліва чи хати, щоб відлякати нечисту силу. Аналогічно дід, дідух означає сніп соломи або очерету, зв’язаний так, що половина верхівок виступає з одного боку, а друга половина з іншого. Цей сніп завжди стояв на почесному місці у хаті.
Як свідчать факти з історії слов’янських мов, «баба» у дохристиянських віруваннях слов’ян пов’язана з обожнюванням духів та предків, які були покровителями домашнього вогнища, миру, затишку та спокою. Це слово походить із праслов’янської baba та старослов’янської баба, яка не лише означає «стара жінка», а й «повитуха»; баб’ячий, бабити — «бути повитухою, знахарювати»; бабницький — «акушерський». Також це слово походить із праслов’янської мови: bab- — «надуватися; розбухати; бути кулястим». Тому коренева основа -баб завжди виступає у значенні роду великих, кулястої форми слив, груш, ягід, а в лікувальній медицині бабка — «подорожник». Також баба — це «рід сакрально-магічного печива із пшеничного борошна, паска».
Розташований поряд валун — «Сторож» — символізував оберіг, що стоїть на шляху до сакрального місця і підтримує гармонію та світопорядок. Семантика слова походить із праслов’янської stergti, sterkti, старослов’янської стрѣшти, стражъ — «сторож».
Цілком ймовірно, що в дохристиянський час урочище слугувало сакрально-культовим осередком наших далеких предків, адже тут могло бути святилище. Але всі крапки над «і» зможе розставити його величність час: тільки детальні археологічні розкопки та дослідження зможуть дати остаточну відповідь на це запитання. Про те, що у сиву давнину неподалік містилися святилища та капища, свідчать матеріали археологічних досліджень. Так, поблизу села Мишкова в 1976 році виявлено місцезнаходження кам’яного ідола. Восени 1999 року археологічна експедиція дослідила місцезнаходження другого ідола. Ці дві унікальні стели нині перебувають в експозиції Заліщицького краєзнавчого музею. Відомо, що на полі села Блищанки донедавна лежала нижня частина кам’яного ідола. Під час археологічних розкопок у 1984—1985 роках досліджено й обстежено святилище ранньозалізного часу в селі Бедриківцях.
Я особисто дослідив печерне святилище поблизу Городка, яке розташоване неподалік місця злиття Серету й Дністра.
Здавна відоме святилище поблизу села Монастирка. Там, перед входом до печери, є кам’яний жертовник, про який згадували історики ще у XIX столітті.
Доволі часто нам доводиться чути оповіді про магічні та сакральні місця, в яких людина відчуває припливи енергії, сил, зцілюється і знаходить порятунок із безвихідного становища. Кожен по-різному сприймає такі речі. Цілком ймовірно, що «святе місце ніколи пустим не буває», тому існує певний взаємозв’язок минулого із сучасним та майбутнім.
Стало відомо, що в середині 1940-х років у штольнях печери Гиньківська переховувалися борці за волю та незалежність України, героїчні воїни ОУН-УПА. Тутешні мешканці розповідали різні версії тих подій. Тут нічого дивного, адже документальні свідчення були відсутні, а перекази передавалися з покоління в покоління. Загалом, усі розповіді зводилися до того, що під час збройних сутичок із підрозділами НКВС у районі лісів села Дуплиська одному загону УПА вдалося прорватися з оточення. Вночі вони переодяглись і заховалися у печері в Гиньківцях, але за підказкою сексотів вхід до печери відразу був заблокований енкавеесівцями. Лише за допомогою місцевих жителів, які споїли чекістів під час весілля у селі, в перестрілці загін УПА вирвався із оточення.
Усі подробиці подій сімдесятирічної давнини стали відомі нещодавно. За дивним збігом обставин близько 10-ти років тому науковцям пощастило натрапити в лісі біля села Малої Кужелівки Дунаєвецького району Хмельницької області на архів УПА, який належав Віньковецькому проводу ОУН Кам’янець-Подільської округи. Цей архів був багатий підпільними виданнями, які друкували у базовій друкарні імені Ярослава Старуха («Стяга») містечка Товстого, а потім передавали у Центральну та Східну Україну. Серед численних підпільних видань в архіві були два номери (№3 та №4, 1948 рік) невеличкого дитячого журналу «Малі друзі». В одному з них було вміщене оповідання «Повстанці виручили своїх друзів», у якому висвітлюються події, що відбулися в кінці травня 1945 року в селі Гиньківцях, у печері піщаного кар’єру.
А було це так. Невеликий відділ УПА, забезпечивши себе харчами і водою, вирішив заквартирувати у пісочні. Але через кілька днів про це довідалися більшовики. 28 травня із Товстого прибули значні сили відділу НКВС, які оточили печеру й підірвали до неї ходи — думали, що повстанці подушаться. Наступного дня сюди прибула комісія із Чорткова, яка роздумувала над планом ліквідації загону. Вдалися до хитрощів. Про людське око начебто заарештували капітана, який наказав закрити ходи. Вони говорили, що жаль душити людей, повідкривали виходи й запропонували повстанцям добровільно здатися. Повстанці відразу зрозуміли задум ворога, тому насміхалися і глузували з чекістів. Навіть один розлючений сержант зі злості почав стріляти і поліз у печеру, але відразу був убитий повстанською кулею. Далі енкаведисти знесли із села околоти і спалили біля входу сім кіп. Вони гадали, що дим увійде усередину печери і подушить повстанців, але дим при вході лише завертав назад. Тоді чекісти задумали спровокувати повстанців. Вони переодягнули у свою уніформу місцевих жінок і дітей, видали їм гвинтівки й наказали лізти в печеру. Вони думали, що повстанці постріляють їх біля входу, а радянська агітація зможе рознести звістку про звірства УПА стосовно мирного населення. Але не так сталося, як гадалося: повстанці відразу впізнали своїх людей і впустили всередину печери.
Єдиний вихід із ситуації, до якого додумалися енкаведисти — це тримати в облозі повстанців доти, доки голод і спрага не зморять їх. На заміну із Заліщиків прибув новий загін більшовиків у кількості 150 чоловік. Вони окопалися довкола печери і виставили кулемети.
За тиждень облоги у повстанців вода і харчі почали закінчуватися. Але про них не забували їхні друзі. Вони здійснили розвідку місцевості, встановили розташування більшовиків і підготували план удару по чекістах. До цієї операції були залучені три рої самооборонного кущового відділу. Після цього вночі з 3-го на 4-те червня підмога підійшла до позицій більшовиків, повстанцям навіть вдалося розміститися біля їхнього штабу. Також вибрали зручну позицію біля церкви, з якої добре проглядається і прострілюється урочище, тому помістили кулеметний розрахунок.
За дивним збігом обставин у цю ніч повстанці в печері також вирішили пробитися з оточення. Вони, тихо виходячи із пісочні, почали займати зручні позиції для завдання удару по чекістах. П’яні більшовицькі вартові сприйняли повстанців за своїх, навіть почали кричати: «Чєго удіраєш?» і самі кинулися тікати. У цей же час повстанці, що прийшли на допомогу, почали пускати в небо ракети, аби краще бачити ворога, й одночасно відкрили вогонь і закидали їх гранатами. Від такого несподіваного нападу спантеличені чекісти розбіглися зі страху.
У результаті цієї блискучої і вдало спланованої операції обложений відділ із незначними втратами з’єднався із побратимами по зброї. Як пізніше донесла розвідка, більшовики у нічному бою втратили свого командира та 70 чоловік особового складу НКВС.
Отже, урочище й печера Гиньківська є цінною пам’яткою нашої історії, яка пов’язана із боротьбою українського народу за свою незалежність, і перспективною в плані майбутніх археологічних досліджень. Тому доречно розробляти план стосовно внесення її до об’єктів туризму у нашому краї.

Володимир ДОБРЯНСЬКИЙ,
археолог, спелеолог, дослідник старожитностей, фортифікацій і топоніміки краю.
с. Нагірянка Чортківського району.
Фото Володимира СНІГУРА.

Джерело: Добрянський, В. Печера в Гиньківцях: старожитності та повстанська звитяга // Вільне життя плюс. — 2021. — № 33 (30 квітня). — С. 3. — (Сторінками історії).

ПАМ’ЯТАТИ, НЕ МОЖНА ЗАБУТИ… Про книгу Данила Онищука «Щоб знали і пам’ятали (Архівні документи Чортківського надрайону Чортківсько-Бережанської округи ОУН (Товстенський і Заліщицький райони Тернопільської області 1945-1947 роки)»

 

Національно-визвольна боротьба Української Повстанської Армії у нашому краї – свідчення безприкладного героїзму патріотів, які в складних умовах зуміли протистояти одній із найстрашніших, найсильніших у світі тоталітарних систем – комуністичній.

Не зважаючи на те, що час віддаляє нас від тих вікопомних подій, діяльність вояків УПА та ОУН повинна назавжди закарбуватися в історичній пам’яті нації, яка будує незалежну Українську державу. Важливим історичним джерелом для вивчення подій є документи, які зберігаються у Тернопільському обласному архіві.

Знаний педагог, літератор, громадський діяч, краєзнавець із смт Товстого Данило Онищук у книзі «Щоб знали і пам’ятали (Архівні документи Чортківського надрайону Чортківсько-Бережанської округи ОУН (Товстенський і Заліщицький райони Тернопільської області 1945-1947 роки)», виданій Тернопільським ПП «Принтер-Інформ», зібрав, систематизував і підготував матеріали, які розповідають про складні часи національно-визвольної боротьби проти більшовицьких окупантів. Нелегко було патріотам отримувати та фіксувати інформацію про безчинства радянської влади у цей період, адже їх помічники піддавалися загрозі арешту, катувань, репресій і навіть жорстокої смерти.

Важливо сучасному поколінню знайомитися з безцінними документами, які засвідчують форми та методи терору, демонструють нелюдяне, негуманне ставлення радянської влади до цивільного населення краю. У документах наведено багато фактів діяльності  ОУН-УПА проти окупаційної більшовицької влади, приклади героїзму Самооборонних кущових відділів.

Боротьба була всенародною. Фактично в усіх селах краю діяли національно свідомі осередки, які організовували опір комуністам.

Упорядник Д.П.Онищук систематизував архівні документи у хронологічній послідовності. У вступних заувагах він окреслив критерії та чинники, які враховував під час їх опрацювання і підготовки до друку, назвав морально-етичні засади, яких дотримувався, зазначив особливості західноукраїнського правопису до 1939 року.

Коли ми читаємо унікальні документи, то перед очима, немов у калейдоскопі, з’являються події майже 80-літньої давності, які допомагають усвідомити весь трагізм життя цивільного населення, котре перебувало під постійним тиском червоного терору, а також і відкриваються факти національно-визвольного руху, учасники якого чинили відчайдушний опір окупаційному більшовицькому режиму.

Насильство, ґвалтування, побиття, арешти, репресії, облави, засідки, виселення, нищення майна, збір податків, грабунки, жорстоке поводження з людьми – це далеко неповний перелік діяльності більшовицької влади та підрозділів НКВС у Товстенському і Заліщицькому районах. 

Різноманітними були форми націоналістичний опору. Крім бойових дій проти сил НКВС, боротьби з більшовицьким партійним активом та стрибками, справедливого покарання їх посібників, захисту цивільного населення від терору, патріоти проводили у непростих умовах агітаційно-пропагандистську роботу, закликаючи не коритися, а продовжувати боротьбу.

Документи відображають заходи з організації колгоспів, до яких місцеве населення не хотіло записуватися. І більшовицька влада насильно змушувала селян це робити. Багато матеріалів присвячено насильницьким методам збору податків (континґенту) у різних селах районів. Частина свідчень розповідає про репресії проти членів націоналістичного руху та їх родин: від переслідування, побиття і до арештів, катувань, вбивств, виселення.

Окремо у книзі є підбірка інформації про організацію та проведення «найдемократичніших виборів депутатів до Верховної Ради УРСР» у лютому 1946 року. Аналізуючи «вибори», патріоти зауважили, що значна частина місцевого населення чинила опір щодо своєї участі в голосуванні. Вибори відбувалися під пильним наглядом військових гарнізонів, підрозділів НКВС, більшовицького активу, які перебували у кожному селі. Читач ознайомиться в документах з тим, як діяла радянська пропаганда, які форми та методи примусу використовувала щодо людей під час передвиборчої агітації, як ставилася більшовицька влада до антиагітації, яку проводив національно-визвольний рух.

Українці не хотіли брати участь у каральних акціях НКВС по виявленню патріотів та терору щодо них. Документи повстанців засвідчують, що колишні фронтовики під будь-якими приводами не бажали вступати у селах до цих парамілітарних загонів, створених енкаведистами, відмовлялися виконувати розпорядження більшовицької влади, здавали зброю. Влада чинила на них фізичний, психологічний, моральний тиск.

Шкільне життя у ті складні часи теж не оминули своєю увагою вояки УПА, зазначаючи, що і там радянська влада чинила терор та насильство, організовуючи піонерські та комсомольські організації, записуючи туди найкращих учнів, не питаючи про їх бажання. Під час рідкісних зустрічей націоналістичного руху з червоноармійцями перші зазначали, що діяльність НКВС проти місцевого населення спонукала других по-іншому подивитися на українських патріотів, які боронять свою землю і борються за незалежність України.

Документи за 1947 рік описують жорстокість влади під час організації виселення місцевих українців до Молотовської области.

Протоколи, складені патріотами, засвідчують звірства більшовиків проти мирного населення та побратимів.

Заклик до продовження національно-визвольної боротьби проти ворога, за історичні традиції українського державотворення, утвердження сили духу та величі – такі провідні ідеї звернень УПА та її Проводу до бійців, червоноармійців, підрозділів МВД.

Упорядник Д.П.Онищук пропонує увазі читачів тексти та музику повстанських пісень, які засвідчують високий рівень усвідомлення борцями за волю України своєї важливої місії.

І на завершення книги Данило Онищук вміщує розповіді про життя та діяльність патріота Товстенського краю Степана Фридрака, який і у свій поважний вік продовжує справу вшанування загиблих героїв-побратимів у рідному містечку; про історію свого рідного села Солоне, яке теж славиться нескореним національним духом і традиціями. Особливо відзначає, поряд із легендарними садківчанами Іваном Попадиним і Юстиною Грицик, багаторічного в’язня сталінських таборів, талановиту, мистецьки обдаровану людину, свого односельця  Григорія Герчака.

У книзі «Щоб знали і пам’ятали» вміщена цікава розвідка  Оксани Дяків, редакторки газети «Колос», членкині Національної спілки журналістів України, про участь її дідуся Петра Рудого (псевдо «Зозуля») у національно-визвольному русі. 

Відгомоном пам’ятних подій є фрагменти краєзнавчих нарисів про ті події: Миколи Горбаля «Презентація життя», Юлія Танчука «…І війна, і перемога», Яреми Фридрака «Товстенські епізоди», Василя Дрозда «Село Нагоряни на тлі історії України», Михайла Сопилюка «Степан Слободян – провідник ОУН Карпатського краю», Ярослава Павлика «Історія Товстого».

Світлини патріотів рідного краю, які в 40-50-і роки ХХ століття і в третьому тисячолітті захищають від російського агресора рідну землю, незалежність України та продовжують традиції попередніх поколінь, а також дві поезії Данила Онищука завершують сторінки цікавої і пізнавальної книги, пронизаної патріотичним українським духом...

 

А ті, величні й горді,

Що в бій сміливо йдуть,

У пам’яті народній

Ніколи не помруть!

 

Учасники тих вікопомних подій у Засвітах. І тільки пам’ять про них, про їх велич духу допоможе нашим сучасникам будувати нову демократичну патріотичну незалежну Україну.

Данило  Онищук складає подяку тим, хто допоміг у виданні книги: голові Тернопільської ОДА Володимиру Трушеві, Богданові Кухті, членам юнацьких клітин ОУН 1940-х років, громадсько-політичним активістам Степанові Фридраку та Романові Данилейку, вчителю школи смт. Товсте Миколі Буцю.

Життя триває... Зростають нові покоління незалежної України. Хай ця книга стане ще одним містком між минулим та сьогоденням заради творення  майбутнього незалежної України-держави.

 

Василь ДЯКІВ,

історик,

заслужений вчитель України

Василь Дяків "Міжнародна онлайншкола збирає знавців історії"

Історія недалекого минулого у сучасного покоління викликає багато питань, на які немає однозначних відповідей. Ще тридцять-сорок років тому батьки та старше покоління жили в іншій державі, яка сповідувала інші принципи, виховувала дітей та молодь на інших ідеалах. Але люди, які жили тоді, живуть і сьогодні. І молодому поколінню необхідно навчитися спілкуватися з попередніми поколіннями, розуміти їх, усвідомлювати минуле як стартовий майданчик для побудови майбутнього. Саме відповідям на ці питання був присвячений онлайн історичний семінар на тему: «Як подолати травматичне минуле?». Його організаторами стали Фонд Korber Stiftung, DVV International. Семінар був складовою частиною проєкту «Історичні змагання в Білорусі, Грузії, Молдові та Україні», який мав на меті дослідити сімейні історії у контексті подій 1980-1990 років. Фінансувався захід міністерством закордонних справ Німеччини. Національними партнерами були історичні громадські організації цих країн. В Україні – це Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». У заході взяли участь представники організаторів Кароліна Йохальм, Катя Фаусер, які привітали учасників та подякували командам за творчу співпрацю, відкритість під час реалізації цього важливого проєкту і подальших успіхів. Особливу увагу акцентували виступаючі на складнощах, які виникають під час проведення таких онлайншкіл, але висловили впевненість на подальшу успішну реалізацію інших проєктів у майбутньому.

На зустрічі була представниця посольства Німеччини в Грузії Барбара де Шешель. Ліліт Дабягян, модератор фінального воркшопу, зазначила, що команди ще працюють над проєктами і фінальна версія буде оприлюднена на сайті у грудні. Відрадно, що у результаті національного відбору серед переможців конкурсу «Радянське минуле (Пере)осмислення історії» в Україні для участі в історичній онлайншколі була обрана учениця 10 класу Заліщицької гімназії Віталіна Безушко.

На семінарі свої роботи представили команди з Грузії та Білорусі. Перша стосувалася абхазько-грузинської війни на початку 90-х років ХХ століття і долі сімей, які змушені були покинути батьківщину, друга – долі родини, яка були примусово відселена з території радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 році. Учасники онлайнконференції ставили питання командам, брали активну участь у дискусії. Організатори навели приклад, коли наприкінці 80-х років ХХ століття радянська учениця листувалася з ровесницею з Болгарії. Але, як з’ясувалося, після детального аналізу способу написання, стилістики, лексики листів і сучасних досліджень з використання Інтернету вони надсилалися з Німецької Демократичної Республіки. Таким чином, маючи інформацію від рідних та близьких, які розповідають про своє минуле, варто критично мислити та перевіряти факти. Після загальної сесії відбувалася сесія у національних групах, де учасники з України ділилися досвідом збору різноманітної інформації, яка стосувалася 1980-1990 років, враженнями від цього і подальшими планами. В українській групі презентації провели Ольга Іванкіна про життя родини у цей період та учениця Заліщицької державної гімназії Віталіна Безушко про участь дідуся Ярослава Матвійовича Фізора, який родом із с.Іване-Золоте, у війні в Афганістані в період 1981-1982 рр. Під час дискусії група розмірковувала над минулим та сьогоденням, над тим, які виклики життя для старшого покоління у 2020 році та як формувався їх світогляд наприкінці другого тисячоліття. В обговоренні взяли участь і керівник команди Заліщицької гімназії Василь Дяків та Олег Смирнов, директор представництва DVV International в Україні. Історія завжди багатогранна і немає однієї правильної відповіді на конкретне питання. І те, що вчора вважалася часто єдино правильним, сьогодні в силу подій та обставин розглядається в зовсім іншому контексті. Тому молоді необхідно вчитися спілкуватися у родині зі старшим поколінням, щоби зрозуміти його, шукати спільні цінності, які допомагатимуть творити сильну Україну. Адже сучасну історію неможливо творити без усвідомлення власних місця та ролі у сучасному вимірі. Такі проєкти допомагають це зробити, що важливо як для родини, так і для суспільства, держави в цілому.

Василь ДЯКІВ, вчитель історії Заліщицької державної гімназії, координатор команди

КНИГА З ІСТОРІЇ МІСТА ЗАЛІЩИКИ: ДОСЛІДЖУЄМО ПЕРШОВИТОКИ

Кожному історичному процесу властиві витоки, з яких розпочинається зростання, розвиток та розквіт. Літопис населеного пункту також має відправну точку – період, з якого стартувало його життя для подальшого розвою. Але історія населених пунктів часто поглинається мороком забуття. Час і періоди катаклізмів безжально знищують не тільки вигляд міста чи села, але й архіви, у яких відображаються різні сфери життя їх мешканців.

Складна історія українських земель наклала свій відбиток на розвиток населених пунктів. Місто Заліщики – перлина південного Поділля - має власну захоплюючу і водночас трагічну історію. Її дослідження - це складний і тривалий процес, який потребує багато ресурсів та значних зусиль науковців. Адже пошук архівів, які можуть пролити світло на давні періоди заснування та розбудови, зокрема міста Заліщики, дійсно непростий! Важливі документи розміщені в історичних інституціях Польщі, Австрії, інших країн Європи та світу. Багато документів написані польською, німецькою, латинською, французькою, російською мовами, а тому процес дослідження потребує перекладу.

Що таке місто? Під час його розбудови зводяться будівлі різного призначення, формується міський ландшафт, зв’язки з іншими містами та селами, розвивається промисловий потенціал, культурне та духовне життя. І все це потребує значних коштів, залучення великих людських ресурсів.

Витоки міста Заліщики сягають другої половини ХVIII століття. Як все відбувалося? Що нового було в цьому процесі? Хто і як фінансував усі роботи по розбудові міста? Які наслідки цього першого - вкрай необхідного - етапу для становлення міста Заліщики? Це – далеко неповний перелік питань, які важливі для розуміння діяльності міста і його подальшого розвитку.

Переді мною - книга науковців-краєзнавців Михайла Сопилюка та Миколи Бачинського «Становлення міста Заліщики в середині ХVIII століття» (за матеріалами Головного Архіву Актів Давніх у Варшаві) видавництва «Терно-граф» 2020 року. У виданні читач може знайти відповіді на ці та інші значущі запитання.

Крім нової книги, знаний краєзнавець, дослідник історії Михайло Сопилюк – автор і співавтор таких видань, як «Нарис історії розвитку навчального закладу «Від садівничої школи – до агроколеджу», «На переломі століть», «Церква Покрови Пресвятої Богородиці в Заліщиках», двотомника «Заліщики: роки, події, люди», книг «Степан Слободян – провідник ОУН Карпатського краю» та «Дорогою правди». Тобто Михайло Васильович має значний дослідницький досвід, який посприяв йому в роботі над новою монографією.

Перша важлива ознака видання «Становлення міста Заліщики в середині ХVIII століття» - науковість. Автори детально та ґрунтовно опрацювали унікальний архів «Книги обліку коштів, використаних з казни Його Королівської Милості (короля Польщі) за період будівництва міста Заліщики, закладення королівської фабрики сукна та зведення різних об’єктів міста в 1750-1769 роках», який зберігається в Головному Архіві Давніх Актів у Варшаві. Документ опрацьовували й інші українські науковці, але їхні роботи мали узагальнений характер і характеризували різні процеси західноукраїнського регіону в другій половині ХVIII століття.

Михайло Сопилюк та Микола Бачинський у своїй книзі зосередили увагу винятково на історії розбудови міста Заліщики та його околиць. Локалізація та конкретизація заснування і розвитку нашого міста на основі архівних джерел  – це справді унікальний підхід для усвідомлення історичних процесів подальшого життя Заліщиків.

Але, крім документів з Головного Архіву Давніх Актів у Варшаві, автори для введення життя м. Заліщики у контекст історичних подій, які відбувалися в останні десятиліття існування Речі Посполитої, опрацювали понад сім десятків різноманітних історичних джерел та літератури. Серед них – й інші архівні документи польською, російською мовами, правові документи, дослідження істориків, краєзнавців, науковців: Й.Шварца, Ю.Малєєва, В.Олійника, Р.Кайндля, П.Сіреджука, І.Боднара, М.Стрішенця, О.Козакової та інших.

Таке поєднання, запропоноване авторами, дозволяє як зрозуміти багато процесів, які відбувалися під час будівництва міста Заліщики у другій половині XVIII століття, так і встановити їх значення для розвитку регіону.

Автори на основі ретельного і детального аналізу фінансових документів формують загальну та мозаїчну картину життя міста Заліщики. У виданні можна виділити декілька напрямів, які розглядають Михайло Сопилюк та Микола Бачинський. Перший напрямок описує облаштування побуту переселенців (будівництво міських будинків, водогону, шляхів сполучення), другий - формування та розвиток економічного потенціалу міста (вирощування виноградників, будівництво млинів, винарні, воскобійні, цегельні, табахарні, броварні, гуральні, суконної фабрики, фільваркове господарство, розвиток ремесел), третій напрямок – організація управління містом та військово-політичні процеси, пов’язані з його життям.

Досліджуючи цей напрям, автори зосереджують особливу увагу (і це знаково) на реконструкції ратуші як центру життя міста – його своєрідного серця.

В окремому розділі Михайло Сопилюк та Микола Бачинський описують функціонування магдебурзького права у м.Заліщики. Враховуючи те, що кордон між Османською імперією та Річчю Посполитою проходив Дністром, Заліщики стали важливим містом для створення прикордонних команд та проведення дипломатичних місій. Це підвищувало статус Заліщиків.

Цікавими є факти перебування в місті визначних діячів того часу, наприклад, англійського посла сера Джеймса Портера з сім’єю, науковця-географа, астронома, фізика, єзуїтського священника Руджера Йосипа Бошковича, посла Речі Посполитої в Отоманській Порті Томаша Александровича та інших, чим ці люди займалися у місті, як ставилося до них місцеве населення.

Духовне життя теж розглянуто з позиції первинності (зародження) – процесу будівництва сакральних споруд для задоволення духовних потреб різних напрямків християнства (греко-католики, римо-католики, євангелісти).  

Завершення історичної мандрівки сторінками видання по новоствореному в XVIII столітті місту Заліщики припадає на початок кардинальних змін у суспільно-політичному житті Речі Посполитої. Організація та виступ Барської конфедерації став початком її кінця. Адже могутня держава внаслідок її поділу між Австрійською, Російською імперіями та Пруссією перестала існувати.

Оскільки маємо справу з поважним історично-краєзнавчим виданням, тож наприкінці автори розмістили хронологічну таблицю з найважливішими датами та подіями, які стосуються початкового етапу існування міста.

З погляду сьогодення у представників підростаючого покоління третього тисячоліття при вивченні історії зародження міста Заліщики можуть виникати творчі ідеї для їх подальшої реалізації. Наприклад, відновлення виноградарства, яке закладалося ще у той період, комплексна реконструкція (або проведення) водогону чи упорядкування вулиць, організація цехового виробництва з виготовлення харчової продукції та товарів легкої промисловості, організація річкових перевезень тощо. Широка палітра економічного життя заліщан того часу вражає, як і фінансова допомога для їх втілення в життя.

У книзі описується ефективна та успішна, хоч подекуди складна і суперечлива, взаємодія різних соціальних і національних груп для розбудови міста. Серед будівничих – українці, німці, поляки, євреї, молдавани, вірмени і румуни. Це були місцеві мешканці краю та мігранти, які, отримавши привілеї, поселилися у місті та на його околицях. І всі вони знаходили  порозуміння у творенні міста. Важливою особливістю книги є подання фотодокументів присяг посадовців, цехових майстрів, які зобов’язувались вірно служити Заліщикам.

Однією з важливих - ключових - причин розбудови міста стало те, що воно належало каштеляну Станіславу Понятовському, батькові майбутнього короля Речі Посполитої. Саме завдяки його діяльності місто набуло популярності, а після його смерті син Станіслав-Август надав Заліщикам королівський привілей на організацію у ньому магдебурзького права. Важливу роль у розбудові Заліщиків відіграв Рудольф Оттикер, власник села Летячого, представник і генеральний комісар Станіслава Понятовського, який організовував і контролював забудову міста.

Для корінних мешканців міста Заліщики є справді унікальна можливість знайти у книзі «Становлення міста Заліщики в середині ХVIII століття» прізвища своїх родичів - тих, хто стояв біля витоків примноження життя рідного краю. Звичайно, з другої половини ХVIII століття минуло більше 250 років, історія внесла свої суворі корективи для кожного, хто її творив. Але тим і цікавіша, й привабливіша книга Михайла  Сопилюка та Миколи Бачинського, адже кожен може стати дослідником і шукачем першоджерел свого родоводу.

Чим сучасна ця монографія? Знайомлячись із фінансовими документами того періоду, зауважуємо, по-перше, ретельність, з якою писарі фіксували фінансові витрати для розвитку багатьох сфер життєдіяльності міста. У них вони  вказували і людей, яким було оплачено, і перелік виконаних ними робіт, враховуючи кошти до кожного злотого та гроша. Це - приклад для наслідування сучасними органами місцевого самоврядування у питанні фінансової дисципліни щодо використання коштів місцевих бюджетів, правильного розпорядження казною.

А по-друге, у виданні можна вивчати, як формувався бюджет тодішнього міста, які потреби заліщан і яким чином задовольнялися.    

Кожен із читачів, який хоче глибше і детальніше пізнати історію рідного краю, матиме змогу знайти у книзі те, що його справді цікавить. Адже, повторюю, це – не просто історично-краєзнавча монографія, а й книга, яка може стати настільною для тих, хто розвиватиме наше місто, опираючись на прогресивний досвід нашого минулого.

Василь ДЯКІВ,

історик, член НСЖУ

Волинська трагедія: причини і наслідки

Тема протистояння на Волині 1943-1944 років, попри значні зусилля України та Польщі у питаннях примирення, залишається однією з найбільш чутливих та дискусійних в історії двосторонніх відносин. Значна частина небайдужих до цієї теми громадян, неурядових організацій по обидва боки кордону залишається при своїй оцінці причин та перебігу тих подій.

Українсько-польське протистояння в 1939-1947 роках. Слід акцентувати увагу, що на початок Другої світової війни й нападу гітлерівської Німеччини на Польщу українське населення перебувало в пригнобленому стані. Шовіністична політика міжвоєнної ІІ Речі Посполитої була спрямована на культурну, соціальну, економічну та релігійну дискримінацію українців і радше нагадувала апартеїд у Південній Африці. Тому під час німецько-польської війни українці не виявляли великої лояльності до Польської держави.

Попри те, що в лавах Війська Польського проти нацистів сумлінно воювало близько 120 тис. мобілізованих українських солдатів, Західну Україну охопили повстанські виступи, організовані ОУН. Майже 8 тис. членів ОУН за підтримки тисяч селян-симпатиків взяли участь у виступах у 183-х населених пунктах. Тоді вперше в Другій світовій війні було проведено каральні акції проти українських сіл польськими військовими.

Конфлікт почав набирати обертів на теренах Надсяння й Підляшшя (Генеральне губернаторство) восени 1942 року. У листопаді 1942 — лютому 1943-х років нацисти виселили поляків із низки сіл, заселивши на їхні місця українців. Загони Армії Крайової розцінили це як «співпрацю українців з німцями проти поляків» і в березні 1943 року розпочали акції помсти, які вилилися у масові убивства українців.

Внаслідок кривавих розправ тисячі співвітчизників змушені були рятуватися втечею на Волинь. Так, відомості про знищення поляками українців дісталися до райхскомісаріату «Україна».

Керівник місцевої окупаційної адміністрації Еріх Кох був відомий своєю українофобією і здійснював надзвичайно жорстоку окупаційну політику. «Нам треба домогтися, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його вбити, а українець, побачивши поляка, теж горів бажанням його вбити», — так висловив формулу своєї політики райхскомісар.

У квітні — травні 1943 року поляки стали створювати укріплені «самооборонні» бази, яким німці постачали зброю і матеріально їх підтримували. Ці загони дуже часто займалися не самообороною, а нападами на довколишні українські села.

Багато українських істориків вважають, що значною мірою саме така позиція поляків, а не радикальний націоналізм ОУН(б) та керованої нею УПА, стала головною причиною проведення повстанцями збройних акцій проти польських колоній та сіл у 1943-1944 роках. Адже етнічні чистки поляків раніше не планувалися оунівцями, а стали прямим наслідком розвитку подій уже під час німецько-радянської війни.

Поступово акції українських повстанців на Волині поширилися на польських селян, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення. Із лютого 1943 року антипольські акції охопили східні повіти Волині.

11-13 липня 1943 року стався генеральний виступ проти місцевих поляків. Загони УПА майже одночасно атакували понад 100 польських поселень.

Після цього командування АК Волинського обшару (округу), щоб протидіяти загонам УПА, направило офіцерів і рядових бійців кадрового складу Армії Крайової (АК) організовувати в польських поселеннях бази самооборони. Переважна більшість осередків польського опору не витримала натиску загонів УПА й була знищена.

Від середини літа, й особливо восени 1943 року, польські бази самооборони організовували напади на осередки й боївки УПА, а також походи на українські села задля поповнення свого продовольчого забезпечення. Від подібних дій страждало українське цивільне населення.

За домовленостями між Польщею і УРСР з вересня 1944 року відбувався обмін населенням. Поляків із Західної України переселяли в Польщу, а українців із Польщі — в Україну. Щоб прискорити репатріацію українців, які робили це неохоче, з кінця 1945 року польський комуністичний уряд вдався до примусової депортації із застосуванням війська. Тепер загони УПА стали в обороні українських сіл від виселення.

28 квітня — 28 липня 1947 року польська комуністична влада провела операцію «Вісла». Було виселено вглиб Польщі понад 140 тис. українців, які ще залишалися на своїх корінних землях. Оскільки тепер українська територія Закерзоння була знелюднена, то подальша боротьба УПА втрачала сенс. Акція «Вісла» поставила крапку в українсько-польському збройному протистоянні 1942-1947 років. Крім депортованих в ході акції «Вісла», у 1945-1947 роках, польські комуністи примусово переселили в УРСР півмільйона українців, ще 10-12 тис. цивільних загинуло. У боях із польськими військами і їхніми чехословацькими союзниками полягло 2-3 тис. українських повстанців і членів ОУН.

Волинська трагедія в українсько-польських відносинах. Проблеми та пошуки примирення

На сьогодні у Польщі тема Волинської трагедії, яка пропагувалася посткомуністичними силами не без підтримки проросійських сил, стала помітним елементом символічного світу «свідомого поляка», якому про цю подію розказують мас-медіа й політики.

Водночас опозиційна Польська селянська партія зареєструвала у Сеймі Польщі проект, яким пропонує встановити день 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого «ОУН-УПА на Східних кресах ІІ Речі Посполитої». Варто нагадати, що ця партія була сателітом Польської об’єднаної робітничої партії, власне правлячої комуністичної, в часи «народної» Польщі. Є всі підстави вважати її посткомуністичною. До речі, члени Селянської партії зайняли євроскептичну позицію при вступі Польщі в Євросоюз. Ця партія давно маніпулює темою Волинської трагедії, вимагаючи визнати цю подію геноцидом польського народу. Нині, на початку ХХІ сторіччя, наша держава вимушена вкотре відстоювати свою незалежність у збройній боротьбі. Росія веде проти нас безжальну гібридну війну. Одним із методів її є маніпулювання питаннями спільного минулого, аби, зокрема, вбити клин між польським та українським народами.

На початку червня 2016 року українські політичні діячі, представники духовенства й інтелігенції звернулися до польської громадськості з відкритим листом примирення, попросивши пробачення у поляків, пообіцявши забути взаємні кривди. Зокрема, листа підписали колишні президенти України Леонід Кравчук, Віктор Ющенко, глава УПЦ-КП Філарет, глава УГКЦ Святослав Шевчук. У відповідь на лист українських політичних діячів та духовенства політичні та громадські діячі Польщі написали лист-звернення у зв’язку з 73-ми роковинами Волинської трагедії, адресований українцям. Автори звернення, серед яких троє колишніх польських президентів — Лех Валенса, Александр Квасневський та Броніслав Коморовський — колишні міністри закордонних справ Польщі, відомі польські політики, попросили вибачити кривди, завдані «братам-українцям польськими руками». У своєму зверненні польські діячі наголошують на єдності та спорідненості двох народів — польського та українського. Також було згадано про агресію, яку сьогодні здійснює Росія на українських землях: «Висловлюємо вам наше захоплення та солідарність у боротьбі з агресором, який понад два роки окуповує частину української землі, намагаючись не допустити до здійснення вашої мрії про життя в об’єднаній Європі».

Дороговказом для нинішнього та прийдешніх поколінь українців і поляків можуть стати слова Папи Римського Івана Павла ІІ, з якими він звернувся до обох народів та закликав очиститися від болісного минулого: «Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові поставити вище те, що об’єднує, а не те, що роз’єднує».

Микола Самсоненко